СПІВАЄМО ПІСНІ, КОЛИ НА СЕРЦІ ГИДЬ
Володимир ГОНЧАРЕНКО
ПОЕЗІЯ СТРАЖДАЄ ВІД ТУПИХ
89
Мойого сонця час тривожно добігає,
За грань віків ступа уже моя нога.
Ідем туди, де світ назвемо Божим раєм,
Де смерті мить життя перемага.
90
Бог чує наші
думи і слова, –
У щасті й гніві сказані бува.
Він дав життя нам за своїм законом,
Щоб не боліла в тебе голова.
91
Скільки друзів моїх вже померло давно.
Що поробиш, як іншого нам не дано?
Тільки сонце зійшло, а вже й вечір надходить.
Чесно вік доживать дав нам Бог все одно.
92
Зникає й те, чим так я дорожу
І сонце вже скотилось за межу.
Є часу плин, а з ним одна морока
Однак я правдою найбільше дорожу.
93
Хтось чуже поцупить вправно вміє, –
Та не про це однак мої жалі.
Бо наших дум ніхто украсти не посміє
Й палку любов до рідної землі?
94
Ми так до
раю й не змогли дійти:
Мільйони гинули на стежці до мети.
І ще кістками
нашу землю встелять, –
Чи ж на тім світі рай придбаєш ти?
95
Навіщо війни затівають люди?
Бо зрадництво у них ще від Іуди.
Той іншого задавить за копійку.
Не тільки в нас, а так воно повсюди.
96
Якби діти уроки батьківські взяли,
Як свій край вберегти від ганьби і хули?
Якби ми справедливі дороги долали,
То давно б уже люди щасливо жили.
Немає коментарів:
Дописати коментар