олодимир ГОНЧАРЕНКО СВОЯ СТОРІНКА ПРО АВТОРА

Володимир ГОНЧАРЕНКО
СВОЯ СТОРІНКА

ПРО АВТОРА

Гончаренко Володимир Андрійович – поет, фольклорист, краєзнавець, журналіст.

Народився в 1938 році в с. Кримках Шаполянського району. В 1950 році разом з батьками переїхав у с. Лебедин того жрайону, де пішов навчатися в 5-тий клас Лебединської середньої школи № 2, яку й закінчив у 1956 році. Після жорстоких Сталінських часів наступила так звана Хрущовська відлила. В цей час почалися нові політичні події, прискореними темпами почалося будівництво комунізму. В країні сталося певне піднесення, молодь з ентузіазмом їхала на будівництво нових ГЕС, піднімало цілину, їхали на шахти Донбасу. Щоб поступити до ВУЗу потрібно було відпрацювати десь на виробництві чи в колгоспі чи не менше двох років. У Володимира Гончаренка залишалися старенькі батько та мати. І він змушений був залишитися в селі. Працював у колгоспі, в шляхо-ремонтній бригаді, в лісництві, в споживчій коопераці. Зрештою в 1960 році він вступає до Дніпропетровського державного університету, який і закінчує у 1965 році. З 1965 року працює кореспондентом Закарпатського облтелерадіокомітету в м. Ужгороді. В кінці 1967 року переїжджає до Черкас, де працює редактором  Черкаського облтелерадіокомітету, редактором редакційно-видавничого відділу облпреси.

Він об’їздив, а здебільшого обходив майже всі найпотаємніші куточки Черкащини, зустрічався з сотнями людей, які зберігали цінний фактичний матеріал, записував від них легенди, перекази, бувальщини, пісні, прислів’я та приказки, загадки, скоромовки та інші жанри усної народної творчості.

Всі зібрані ним матеріали – результат п’ятдесятирічної кропіткої і наполегливої роботи, – він упорядковує в унікальне багатотомне зібрання фольклорних матеріалів під однією назвою „Поема мого народу”.

Як сказав про його напрацювання доктор філологічних наук, професор Київського лінгвістичного університету, професор М.М. Кочерган – це епохальна робота. Вона окреслює життєдіяльність українців на теренах Черкащини за багатовікову історію. В ній зібрано понад 100 тисяч прислів’їв та приказок, понад 5 тисяч загадок, скоромовок, каламбурів, поздоровлень, тостів, усмішок та анекдотів, понад 2 тисяч прикмет погоди, тисячі розшифрованих топонімічних назв, сотні легенд, переказів, бувальщин, афоризмів про Т.Г. Шевченка та ін.

Він – автор книг «Неозначено-особові речення у поезії Т.Г. Шевчека» (1964), «Із фольклорної скарбниці Черкащини» (1982), «Вогненне слово ворога рази» (1983), «На батьківщині Т.Г. Шевченка» (1984), «Сповнений любові та добра» (1990), «Я хочу пити сонячні настої» (1990), «Анекдот – наш анекдот» (1990), «Амінь» (1991), «Акорди серця» (1995), «Поема мого народу» (1996), „Словник прислів’їв та приказок про Т.Г. Шевченка” (1997), „Словник прислів’їв та приказок Шевченкового краю” (1998), „Черкащина в легендах та переказах” (2006), „Енциклопедія українських загадок” (2007), „Загадки Шевченкового краю” (2007), „Мудрі думки – переживуть віки або Біблія мого Я” (понад 12 тисяч 900 власних афоризмів), „Священні заповіді українців” (2010), „Магія української приказки”, „Банда міченого”, „Зрадники”, „Класичний календар українців”, „Легенди, перекази, бувальщини про Т.Г. Шевченка”, „Пісні рідної матері – Марфи Гончаренко”, Календар православних свят”, „Цікава топонімія”, Сонячні мої рубаї”, ”Народні прикмети”, „Краєзнавча енциклопедія Черкащини”, „Казки року”, „Заповіді українців”, „Духовний геній україни” (Тарас Шевченко), „Великий словник прислів’їв та приказок Черкащини в десяти томах” (понад 100 тисяч зразків цього жанру),  «Кладу свої думи, Тарасе, у вінок твого вічного генія» (власні афоризми про Т.Г. Шевченка), «Легенди та перекази Шевченкового краю», «Казки Шевченкового краю», «Словник топонімів Черкащини», „Лебедин – серце Черкащини”, „Енциклопедія топонімів Шполянщини”.

Ним написані наукові розвідки „Легенди Холодного Яру” (1983), „Із фольклорної скарбниці Шевченкового краю” (1984), „Записи прислів’їв та приказок на Черкащині” (жур. „Народна творчість та етнографія”, №3, (1984), „Літературно-меморіальна екскурсія Василь Симоненко” (1989), „Скарби фольклориста” (1984), „Із фольклорної криниці Шевченкового краю” (1984) та багато інших.

Сотні прислів’їв та приказок із його зібрань ввійшли до наукового видання „Прислів’я та приказки” (Серія „Українська народна творчість”, перша книга, 1989 р.; 2 книга, 1990 р.), К.: „Наукова думка”.

Співавтор книги-меморіалу „Вінок безсмертя” (1987).

Упорядник найповнішого в Україні на той час видання поетичної спадщини Василя Симоненка „Ти знаєш, що ти – людина”, яка вийшла у видавництві Наукова думка, Київ, 2001 і перевидана 2005 року.

Перший редактор журналу „Краєзнавець Черкащини”, №1, 1990; №2, 1991; №3, 1992.

Видавець плакатів „Народ мій є! Народ мій завжди буде!”, „Живу не лише за себе” – присвячені творчості В. Симоненка.

Був організатором і керівником фольклорно-етнографічних експедицій „Холодний Яр”, ”Корсунь”, „На батьківщину Т.Г. Шевченка”, ”Черкаси – слави нашої столиця”, ”Чигирин – цитадель історичних подій”, ”Кам’янщина – стежками декабристського руху”, „Шляхами Максима Залізняка та Івана Гонти”, „Лебедин – край пісень і легенд”, „Дзвінка криниця Кобзаря в Лисянці”, „Там у Смілі біля річки Сріблянки”, „На батьківщині І.Нечуя-Левицького”, „Зійдемо, друзі, на Тарасову гору”.

Член Спілки журналістів України з 1975 року.

Сьогодні пропонуємо вашій увазі кілька поезій з його книги „З любов’ю до людей”.

УКРАЇНІ

Я не зрадив тобі ані словом, ні порухом власним життя.

Натомився в борні за твою незрівнянну, зневажену блазнями мову.

Я трудився, щоб дух твій піднять і не маю за це каяття,

Кожне слово я важив як золото, а не полову.

Коли сумніви сіяли недруги й друзі твої,

Я у вірі до тебе  набожно схилявся у вічній надії.

І Дніпро, й золотаві поля, й солов’їні гаї –

Це для мене життя, а не зрадників підлих зневажливі мрії.

Не питав я в людей, чи любити Вкраїну свою,

Не брехав, коли треба за правду  до смерті стояти.

І дітей своїх вчив, щоб лишалися в ріднім краю,

Бо Вкраїна для мене – це рід мій, і вічно згорьована мати.

Бо Вкраїна для мене – це серце. Без  неї немає життя.

Бо Вкраїна – це мудрість. Народу мого віковічні таїни.

Це надія, це сила, це порух земного буття.

Я не мислю себе без полів золотих України.

До Вкраїни любов’ю з дитинства бузково пропах.

На ромашках настояний дух мій і прадідів слово.

Де натхнення зростало постійно в п’янких чебрецях,

І пролитись любов’ю завжди було в душі щасливі готово.

На любові до тебе настояне наше життя.

Я не знаю народу, який би цуравсь Батьківщини.

Але знаю, що зрадника дика і підла душа,

Проміняти готова за долар Дніпро і степи України.

Не принижував душу і гордість вкраїнську свою.

Мозолясто трудивсь, а не гнув у лакействі я спини.

Я за правду одвічну народу свойого стою.

І ніколи й у думці не зрадив народ України.

***

Україно - ти мамо і сестро моя,

Ти доле моя незрадлива.

До тебе любов в моїм серці буя,

Не знать у житті мені кращого дива.

Україно! З тобою ми щастя знайдем,

Бо кращих полів я не знаю на світі.

До Бога в світлицю з тобою пройдем

У правду народну одіті.

Бо де ще народ є могутній такий,

І мудрий, і сильний, і щирий?

За правду і волю стає він на бій,

І жити бажає у мирі.

Хай родять для нас золотаві жита,

Як пісня квітує пшениця.

Сьогодні, Вкраїно, уже ти не та,

І щастя, як сонце яриться.

З тобою, рідненька, ми долю знайдем,

І тисячі літ не затьмарять дороги,

Незгоди і бурі – усе ми пройдем

І станем міцними на ноги.

Багатство у душах людських засія,

Душі найдорожче багатство.

І воля, і правда засіє поля –

Всесвітнє розквітне в нас братство.

Люблю Україну, як сонце люблю,

Ранковою вмиюсь росою.

Я хочу, щоб щастя в достатку було,

І радість лилася рікою.

***

Україно!

Степова надіє!

Зоре чиста

Травневої ночі.

Твоя мудрість

Віки не міліє.

Я люблю твого неба очі.

Я люблю твою тополиність,

Чебреці,

полини

і м'яту –

Цю полів шовковисту

невинність

Я несу у селянську хату.

Я мужнію

 у твоїй надії,

Розум спрагло

мудрість твою п'є.

І тому я серцем не мілію,

Що у мене ти,

рідненька, є.

Ужгород, 1966 р.

ТРИВОГА

пам’яті Василя Симоненка –

до 30-річчя з дня народження поета

Так, Василю, долі, мабуть, треба

Наше щастя в ланцюги кувать.

Ти ж збиравсь під бієвецьким небом

Чисту ниву правдою орать.

Засівать хотів добром відбірним –

Без зажури і без туману.

Щастя для людей хотів і віри.

Гіркоти – лишень від полину.

Ти пішов прапрадідів стрічати.

Не вертай! Не треба! Зупинись!

Прийдеш, можуть знову зацькувати,

Як уже паплюжили колись.

Вистояв, бо за тобою люди,

Рід козацький – наше майбуття.

І твоєї праці не огудять,

А колись же гудили й життя.

Не тобі на це звертать увагу.

Там, яка таким, як ти ціна?

З Гете, мабуть, кружеляєш брагу,

А бокали миє сатана?

Там усе поправді. Боже милий,

Де ж та правда на Землі святій?

Був живий – в помийниках топили

Світлі думи, кращий розум твій.

А помер – готові із могили

Витягнути, щоб вчинить розбій.

Ти ж збирався небо окриляти,

Ниву засівать лише добром.

Ні, Василю, не вертай до хати,–

Не взяли ще влади демократи:

Смерть чека нас з молотом й серпом!

Лебедин, 1965 рік

ВТЕЧА ВІД РАБСТВА

Колгоспне поле. Колоски криваві...

Хай тим насняться, хто купався в славі,

Хто не відчув і більше не відчує,

Як горе і біда під стріхою ночує.

Село – це гній, це твань шляхів розбитих,

Розбещеність катів несамовитих.

І мова там сільська, – колгоспна мова

З печаткою раба на кожнім слові.

То де ж її любить? Втікай від неї далі,

Ховайся у містах – в цих смітниках печалі.

Нікуди не вилазь – рабом ти мусиш вмерти,

А мова, то тавро, яке нічим не стерти.

Тікаємо з села. Нехай комусь те поле

Стернею золотою ноги коле.

Криваві колоски – сліди безбожних оргій,

Що розпинали нас на ненависті чорній.

Колгоспне поле. Зріють зерна кволі,

Земля горить від поту і сваволі.

Жиріють тут катюги непідсудні –

Їм байдуже, що села вже безлюдні.

Колгоспне поле. Ридмом заридаю,

З душі надію кволу викидаю.

Навіщо всі слова і словоблудні,

Коли нема життя ні в свята тут, ні в будні.

Тікаємо з села... Така вже наша доля...

Щоб нам не згнить, як колоскам край поля.

Прийміть, міста, мого народу цвіт,

Хай він побачить, хоч бідненький світ.

Лебедин, 1958 рік

К а л е н д а р

Людина вивчила закон природніх змін,

Жорстокий час зими і спеку літа.

Плугів, серпів, мантачок передзвін –

Усе спізнала в часу одяг вдіта.

Листає листя вітер на бігу,

А з ним життя завзято хтось гортає.

І календар все менше залишає

Для мудрості неспитих днів снагу.

Втікти нам хочеться від календарних днів,

Розширить року обсяги незримі.

Куди ж нам діти в суєтному димі,

Вчорашні радощі і сьогодення гнів.

Жорстокий календар мого життя.

Чи ж в інших кращий він? – спитати мушу.

Минулих днів тривожить спогад душу

І мрії навіва, й фантазії буття.

Перегорнув ще день, перегорнув весну

І літа запального згаслий пломінь.

Перед собою бачу ціль життя ясну,

І те, що мариться, нам зовсім невідоме.

Зима кістляві віти простяга,

На скронях іній висіявсь зарання.

Це календар мого життя й кохання

Вже до межі так стрімко добіга.

Володимир Гончаренко

В ПАМ’ЯТЬ ПРО МАТІР

Померла мати, вмерли всі слова.

Не говоріть, бо нічого сказати.

Померла мати – плачуть вікна хати

І сивіє від суму голова.

Для чого всі слова, для чого всі діла?

Немає матері. Як стало пусто в світі.

Померло все, стоять в зажурі діти.

Померла мати, а вона ж жила.

Садочок цвів, а вже його нема,

І соловейко у вишник ховався,

Він з матір’ю в житті нащебетався,

Тепер навіщо всі оті слова?

Померла мати. Я ж її любив.

Та хто ж їх не любив, тих матерів убогих,

Вони ж єдині найсвятіші в Бога,

Та хто крім Бога їх і захистив?

Де та стежина, що вела до хати?

Корова, що поїла молоком.

Те все було, коли була в нас мати.

Немає матері, лиш стежка за селом.

Немає матері. Лиш пустота німа.

І оступає душу темрява одвічна.

Я знаю, що і ми, і матері не вічні.

Та як змиритися, що матері нема?!

НЕМА СВЯТІШОЇ ЛЮДИНИ НА ЗЕМЛІ

Прийшла субота. Ось моя відрада.

Швиденько я збираюсь в Лебедин.

Моя там ненька. Буде вона рада,

Що я приїхав з дітьми, –  не один.

Я знов з тобою, матінко старенька.

Ступаю вкотре я за твій поріг.

Моя ти люба, ти моя, рідненька,

До тебе лину я з натомлених доріг.

Садок вишневий. Яблуня крислата.

В дворі зелений килим шпоришу.

І завжди чиста біла моя хата,

Як найдорожчий дар, я вас в душі ношу.

І де б не був я на земних просторах

Яким би не було складним життя моє,

На цих земних просторах неозорих,

Я пам’ятав, що мати в мене є.

Але тепер тих радощів нестало.

Немає матері. Й село тепер не те.

І люди всі чужими ніби стали.

І зникло з неба сонце золоте.

Прийде субота. Та куди поїдеш?

Ми іншим жити почали життям.

З людьми чужими снідаєш, обідаєш,

Та найрідніша матінка – затям!

Немає матері. Кому тепер ті болі,

Кому переживання й ті жалі?

І скажуть вам в степу стрункі тополі:

Нема святішої людини на Землі!

МУДРІСТЬ ПРИСЛІВ’ЇВ

Прислів’я – мудрості печать,

Прислів’я – мудрості основа,

Якщо хотів когось повчать,

Навчись цінити мудрість слова.

Якщо ти хочеш добре жить,

А вже багатство полишає,

Іди за сяйво небокраю

Учитись приказку любить.

Вона на світі все навчить,

Як край свій рідний берегти.

Ти  взнаєш, що життя прожить,

Не просто – поле перейти.

Прислів’ю честь палку віддам,

Схиляюсь низько головою,

Бо за життєвою красою

Вона дарує мудрість нам.

Прислів’їв мудрості полки,

Назустріч долі вирушають.

І нас усе життя навчають,

Як нам пробитись крізь віки.

Люблю прислів’їв береги,

Безмежно мудрі й легкокрилі.

Вони нас палко жить учили

І додавали нам снаги.

В.Гончаренко

Висвердлює розум у Всесвіту Чорну диру,

Шукаючи Бога, ми всі світи перерили.

Але де він, щоб дорогу проклав добру,

Щоб ніколи люди у болото зла не вступили?

Смішно сказати - на очах у мільйонів людей розвалився СРСР, але досі ніхто так і не зрозумів, що ж сталося. Коли головний капіталіст РФ Володимир Путін з високої трибуни заявляє, що розвал СРСР став «найбільшою трагедією Росії», - то стає страшно: чи не з'їхав з глузду російський президент? Якщо він вважає розвал СРСР «трагедією», то навіщо тоді продає колишнім радянським республікам газ за світовими цінами? Адже СРСР розпався саме через це: щоб РСР не ділилася з іншими республіками надприбутками від торгівлі газом, нафтою, алмазами. Нагадаю, що РРФСР мала 90% усього видобутку нафти Радянського Союзу, але доходи з її продажу ділила з іншими 14 республіками. Якщо відмова від цієї практики Путін називає «найбільшою трагедією», то нехай виплатить 14 республікам їх союзну частку за експлуатацію надр РФ протягом двох десятиліть, а надалі нехай ділиться з колишніми республіками СРСР згідно їх чисельності населення. Наприклад, Якутія залишає собі тільки 50% доходів від продажу видобутих там алмазів, а інші 50% віддає Москві. Точно так і Росія в «відновленому СРСР» знову буде зобов'язана залишати собі тільки 50% доходів від продажу енергоносіїв і алмазів, а інші 50% буде зобов'язана віддавати сусідам.
Уже це показує, чому неможливо відновлення СРСР. А всякі судження про «найбільшу трагедію» - це тріскотня. Якби СРСР розвалили «змовники» Єльцин, Кравчук і Шушкевич, то його СТО РАЗ можна було б за 20 років відновити - це ж елементарно зробити. Треба лише повернути до влади КПРС і Політбюро, відновити загальнонародну всесоюзну власність на засоби виробництва і надра, повернути Союзний Центр. Але базіки, які називають розвал СРСР «найбільшою трагедією», не збираються цього робити. Так навіщо тоді базікати?
Населення не знає не тільки справжніх причин розвалу СРСР, але не знає навіть ФАКТУ РАСПАДА. Цим фактом за своїм неуцтвом всі вважають створення СНД у Біловезькій Пущі. Мовляв, ось 17 березня 1991 був референдум, в якому більшість населення, мовляв, висловилися за збереження СРСР. Але «змовники» таємно зібралися в Віскулях і грубо порушили волю народів.
Насправді СРСР перестав за фактом існувати після українського референдуму 1 грудня 1991 року, коли вся Україна (включаючи Крим і Східну Україну) дружно висловилася за вихід республіки зі складу СРСР. Реакція Горбачова була такою: «Без України СРСР неможливий». ОСЬ коли розпався СРСР! Щоб умовити Кравчука (вибори першого президента України пройшли одночасно з цим українським референдумом) на хоч якісь союзні відносини, Горбачов послав на переговори з ним в Вискули Єльцина. І ось вже на цих переговорах було створено СНД, а потім комуністичні парламенти України, Білорусі та Росії одноголосно ратифікували підписані угоди.
Однак це не причина, а лише наслідок. Таким же наслідком є путч ГКЧП, його придушення і заборона КПРС. Наслідком є протистояння Єльцина з Горбачовим. Фактично, і ГКЧП, і республіканські еліти були обурені одним і тим же - планом Горбачова про ліквідацію СРСР і підписання нового союзного договору зі створенням Союзу Суверенних Держав (ССД в народі розшифровували як «Союз Порятунку Горбачова»). Згідно Ново-ОГАРЬОВСЬКЕ угодами, підписання яких Горбачов вимагав від республік, все автономії отримували статус, рівний статусу союзної республіки. Цим кроком перший президент ССГ мав намір заручитися потужною політичною підтримкою автономій - в протистоянні з республіканськими елітами. Єльцина ж це ніяк не влаштовувало, тому що всі російські автономії виходили зі складу РРФСР і не тільки Татарстан або Чечня ставали самостійними країнами-суб'єктами ССО, але окремою країною ставала і Якутія. А це - комора Росії: алмази, нафта, газ. А по території Якутія - п'ять Казахстані, більше семи Україн, третина всієї Європи.
В цілому за запропонованим Горбачовим новому Союзному Договору територія РРФСР в новій державі ССГ зменшувалася приблизно на чверть. Це - одіозний розвал Росії, продиктований тільки тим, що в особі цих нових самостійних суб'єктів ССО Горбачов хотів знайти собі політичну опору, якою не мав серед лідерів республік.
Тому ті, хто називають Єльцина «змовником» і «винним в розвалі СРСР», автоматично виступають за ту точку зору, що Єльцину слід було замість підписання Біловезьких угод - підписати Ново-ОГАРЬОВСЬКЕ. Якби він це зробив, то був би вже не міфічним «крушітель СРСР», а цілком конкретним руйнівником цілісності РСФСР-Росії. Тобто, розчленував б Росію на масу дрібних самостійних держав. Інших альтернатив у Єльцина не було - типу «взагалі нічого не підписувати». Ситуація була така, що неминуче треба було приймати ту чи іншу форму нових союзних відносин.
Ну а ГКЧП організував путч теж проти створення ССГ з іншої причини: згідно із запропонованим Горбачовим новому Союзному Договору ліквідовувався соціалізм, вводився капіталізм і ваучери по розділу загальнонародної соціалістичної власності.
Таким чином, ми повертаємося до головного: територіальний розвал СРСР - це тільки наслідок розвалу соціалізму з переходом на капіталізм, так як зміна соціально-економічної формації означала ліквідацію Союзної Центру - бо він вже не є розподільником багатства, а такими ставали національні еліти республік ЯК ВЛАСНИКИ ,
Поясню ще раз: відмова від соціалізму означав появу нової політичної фігури - власника - з правами, які стояли вище прав інших суб'єктів. Республіканські уряду з цього моменту тільки слідували інтересам місцевих національних корпорацій - що і було жахливим сепаратизмом. Ніякої «Союз Радянських Капіталістичних Республік», задуманий Горбачовим, неможливий в принципі, так як не передбачає за своєю природою приватної власності можливість існування Союзної Центру. До речі, з цієї ж причини сьогодні неможливо відтворення СРСР: ніколи Газпром не погодиться, щоб його політикою керував якийсь «Союзний Центр» з заседающими там представниками колишніх союзних республік (не кажучи про те, щоб збори акціонерів Газпрому вирішило віддавати половину своїх доходів цього «Союзному Центру»).
Союзний Центр - нуль, якщо не володіє частиною власності або частиною доходів. Ні частину власності, ні частина доходів ніхто ніякому Союзному Центру ніколи в здоровому глузді не дасть. А без усього цього може бути тільки те, що сьогодні і є: штаб-квартира Виконавчого Комітету СНД у Мінську, де займаються тільки діловодством. Купка клерків, які нічого не вирішують.
Отже, суть розвалу СРСР лежить у відмові від соціалізму. Може бути, ініціатором розвалу СРСР є «страшний геній» Горбачов, який примудрився за шість років повністю змінити країну «брежнєвського застою» і пройти шлях від генсека ЦК КПРС до п'єдесталу прихильника буржуінства?
Ні! Соціалізм сам по собі себе зжив. Він не зберігся в жодній європейській країні «східного блоку» - і не зберігся навіть у Монголії, В'єтнамі, Камбоджі, Кампучії, навіть в КНР в маоїстської формі. Тільки в Північній Кореї і на Кубі. Як бачимо, це СИСТЕМНА КРИЗА соціалізму, тобто щось об'єктивне і не пов'язане з особистістю М.С. Горбачова. Ось у цьому системній кризі соціалізму і лежать причини розвалу СРСР.
ПРИЧИНИ
СРСР розвалився в травні 1987 року, коли вступив у дію закон про індивідуальну трудову діяльність. Затвердив розвал СРСР червневий (через місяць) Пленум ЦК КПРС, на якому Горбачов підкреслив у своїй доповіді:
«Демократизація економіки нерозривно пов'язана з активним використанням поряд з державною власністю різних форм кооперації, індивідуальної трудової діяльності. На цей рахунок у нас прийняті рішення. Але треба сказати, що їх практична реалізація викликала неоднозначну реакцію. Причому найчастіше мова ведуть не про те, як швидше і краще використовувати можливості, що відкрилися, а наскільки правомірна ця форма економічної діяльності при соціалізмі ».
В точку сказано! Саме кооперація стала причиною розвалу соціалізму і автоматично територіального розвалу СРСР.
Сталіністи в Кремлі цілком розсудливо вважали, що жартувати з власністю неприпустимо. Втрата контролю над власністю рівнозначна втраті політичної влади. А адже що таке соціалізм - це коли власність належить бюрократії. Але до 1985 року, ще до приходу до влади Горбачова, в середньому класі СРСР назріло невдоволення існуючою убогій державною системою, та до того ж стала все більш буксувати економіка, яка розвивалася екстенсивним шляхом і вимагала реформ через свою неефективність, а часто просто збитковості ,
У 1985 році М.С. Горбачов прочитав книгу майбутнього першого мера Москви, а тоді викладача МДУ доктора економічних наук Гавриїла Попова «Ефективне управління». Саме у Попова Горбачов почерпнув подання про необхідність економічних реформ - широкого впровадження індивідуальної трудової діяльності.
На прохання Горбачова після червневого (1987) Пленуму ЦК КПРС Гавриїл Попов написав статтю «Перебудова економіки», з якою як титульного політичного матеріалу в рубриці «Комплексна програма перебудови. Активізація економіки »починався серпневий номер журналу« Наука і життя », який тоді видавався тиражем 3,5 мільйона примірників.
У цій публікації Попов сформулював причини відмови від соціалізму і причини розвалу СРСР:
«Але ось ми і основи економіки створили, і первинний попит задовольнили стандартними наборами стандартних виробів і послуг. І тут з'ясувалося, що оплата по праці діє все менше і менше як стимул. Навіщо потрібен заробіток, якщо його немає на що витрачати? А інтерес до підвищення заробітку є найважливіший стимул зростання продуктивності, без нього - неминуче уповільнення темпів економічного розвитку ».
Що взагалі означають ці слова?
Що до 1987 року в СРСР нарешті побудували комунізм: гроші перестали що-небудь означати, бо на них все одно нічого не купиш.
Трудящі ситно жили тільки за царату в 1913 році: той рівень споживання населенням м'яса, риби, вершкового масла, молока, яєць - не досягнуть в країнах СНД навіть сьогодні, в 2013 році.
При Сталіні трудящі мерли з голоду, як мухи. При Хрущові продовжували влаштовувати голодні бунти. Тільки за Брежнєва більш-менш наїлися. Тоді була введена концепція правлячих країною паразитів-бюрократів, що трудящим потрібна тільки чарка і шкварка. Мовляв, поїв і випив смерд - і радій життю, ходи на роботу і не лізь у політику.
А в 1987 році Гавриїл Попов окреслив нові сподівання: обивателю вже мало чарки і шкварки. Трудящого вже не влаштовують стандартні штани і галоші. Трудящий настільки ситий, що став себе почувати індивідуальність, особистістю. Трудящому тепер хочеться випендритися: ходити в джинсах з японським магнітофоном.
Якщо копнути в суть, то все почалося за кілька років до цього. Користуючись світовим підвищенням цін на нафту і газ, СРСР став отримувати величезні доходи. Розумники в Кремлі під керівництвом Брежнєва, Черненка і Андропова вирішили «порадувати населення СРСР» західними товарами. Магазини наповнилися тим, що ще недавно таврували як «ідеологічну диверсію Заходу» і «елементи красивого життя»: джинси, шкіряні куртки, шикарна жіночий одяг, імпортні магнітофони та касети, інший різний ширвжиток. А в кожному гастрономі за ціною, яка мало відрізняється від ціни місцевої горілки, продавалися елітні англійські віскі, різні коньяки і престижні французькі вина. Пачка елітних американських сигарет коштувала всього лише трохи дорожче місцевого смердючого жаху. У 1981 році західнонімецькі касети BASF фарцовщики продавали по 30-50 рублів, а в 1984 вони лежали у всіх магазинах ширвжитку по 10 рублів - і ніхто купувати не хотів.
Але вже в 1985 все, що залишалося від «великого завезення», народ смів. А нового «завезення» не наступило: змінилися ціни на нафту, СРСР втратив важливу частину доходів у валюті. А народ вже був «розбещений» західним ширвжитком. Ось що лежить в основі суджень Г. Попова в 1987 році: населення за кілька років звикло до елітних західним товарам - і вони раптом зникли. Мовляв, давайте самі такі гарні товари створювати шляхом реформування економіки.
І почався розвал СРСР.
«ОПЕРАЦІЯ КООПЕРАЦІЯ»
Г. Попов у своїй статті писав: «Доводиться сьогодні визнати, що ще довго, швидше за все всю наше особисте життя, нам доведеться жити при соціалізмі ... ... індивідуальна діяльність не тільки зміцнює соціалізм, а й сприяє переходу до вищої фази, до повного комунізму. ... Іноді чую: адже заради темпів зростання можна і соціалізм втратити ».
Що б тоді відповів автор статті, якби дізнався, що йому правильно заперечували: Оці експерименти призвели до втрати соціалізму всього через три роки - і до розвалу СРСР.
Майбутній мер Москви цілком точно назвав головні причини, через які впровадження кооперації не тільки нічим не допоможе економіці, але навпаки її остаточно зруйнує. Це відсутність в СРСР ринкових цін на сировину, що автоматично зводить кооперацію до банальної спекуляції та корупції, до кримінального зрощенню директорського корпусу з кооператорами. Плюс корупція серед «перевіряючих» чиновників. А головне - загроза централізму. Але все це Попов визнав «переборними труднощами», а долати їх він запропонував шляхом введення на держпідприємствах госпрозрахунку. Що остаточно поховало централізм як основу соціалізму. Бо від госпрозрахунку до акціонування підприємств - тільки півкроку.
У травні 1988 з'явився Закон «Про кооперацію в СРСР», повний протиріч і вкрай слабо розроблений. Наприкінці року в СРСР було 77 500 кооперативів, в яких працювало 1396500 чоловік. Число зайнятих у кооперації зросла за рік у 6 разів. Почалася епоха надприбутків. Мінський кооператив «Дизайн-Реклама А / о» навесні-влітку 1989 заробив тільки на концертах групи «Кіно» і театру-студії Алли Пугачової більше мільйона рублів. Створений при ПО «Гомсельмаш» кооператив «Супутник», видавав бухгалтерську літературу для кооперативів, за півроку заробив 7500000 рублів! Посібники продавалися підприємствам і організаціям по 195-250 рублів за книгу, при тому, що Держкомвидав визначав максимальну ціну для таких видань в 57-65 копійок! Сім членів цього кооперативу, як встановили органи прокуратури, заробили тільки в 1988 році більше 100 тисяч рублів кожен.
Прокурор БССР Г.С. Тарнавський відзначав у квітні 1989 року: «Особливу тривогу викликає виявити тенденцію блокування контролю за діяльністю даного кооперативу, небезпека зрощування посадових осіб радянських, правоохоронних органів і контрольних служб з кооператорами».
Автори посібників отримували за свою працю гонорари в десятки і сотні тисяч рублів. Юрист р Гомеля, де був зареєстрований статут кооперативу, отримав винагороду в 20 тисяч. Експерт облфінуправління, який проводив перевірку цього кооперативу, отримав 21 000 рублів. На фіктивних посадах (підписування конвертів, ведення картотеки) із зарплатами в кілька тисяч рублів в кооперативі значилися працівники райвиконкому м Гомеля. Рекламу кооперативу і його виданням забезпечували троє співробітників московського всесоюзного журналу «Винахідник і раціоналізатор». На утриманні у кооперативу знаходився навіть головний редактор журналу.
Прокурор БССР доповідав про провал «операції кооперація»:
«Діяльність кооперативів істотного впливу на подолання дефіциту в товарах і послугах не надала. Основна маса кооперативів надає послуги підприємствам та організаціям. Із загального обсягу виробленої продукції та наданих послуг в 1988 р лише 45% надано безпосередньо населенню. Багато кооперативи фактично вийшли з-під контролю місцевих Рад народних депутатів ».
Почали позначатися як недоробки самого Закону про кооперацію, так і його кардинальні протиріччя з тим економічним укладом, який реально існував в СРСР. Комсомольські ватажки і директорський корпус держпідприємств швидко зрозуміли, що кооперативи можуть з'явитися зручним каналом особистого збагачення за рахунок своїх підприємств. Почалася друга стадія «операції кооперація». Створені родичами і довіреними людьми кооперативи реалізували за вільними цінами частину продукції держпідприємств, виконаних їх працівниками у робочий час. Активно використовувалася різниця між низькими державними оптовими і високими вільними цінами.
У 1989 році значна частина директорського корпусу СРСР стала капіталістами, які через кооперативи збагачувалися або спекуляціями на різниці цін, або на експлуатації праці робітників, або шляхом інших махінацій. Про розмах цієї корупції говорить хоча б такий приклад по БРСР. За 9 місяців 1989 банками республіки видано готівки з рахунків кооперативів у сумі 367 млн. руб. А надійшло же готівки від кооперативів за цей період тільки 23,9 млн. руб. Тобто 343100000. рублів були корупційним чином «переведені в готівку» з фондів держпідприємств, через що в БССР виникли труднощі зі своєчасною видачею коштів на оплату праці робітникам, службовцям, колгоспникам.

Володимир ГОНЧАРЕНКО ПОСЛАННЯ ВСІМ УКРАЇНЦЯМ В УКРАЇНІ І НЕ В УКРАЇНІ ПРОЖИВАЮЧИМ!

Володимир ГОНЧАРЕНКО

ПОСЛАННЯ ВСІМ УКРАЇНЦЯМ В УКРАЇНІ І НЕ В УКРАЇНІ ПРОЖИВАЮЧИМ!

РІДНІ МОЇ УКРАЇНЦІ!

Любіть свою землю, свій народ, свої поля, ріки і води. Любіть Україну так, щоб вам заздрили інші народи.

Любіть Україну, бо тут ваше коріння. Бо ви невіддільні від ваших батьків, дідів і прадідів. Бо тут ваша історія, ваша велич і слава. Любіть її всім серцем, всіма клітинками своєї душі. Хай навіки проростуть у вашому серці українські тополі, чебреці і м’ята. Будять ваш розум, ваше серце і вашу уяву не тільки соловейки у вишневих садках, а й те багатство людських душ, які роблять дану територію рідною Батьківщиною, за яку люди не жаліють навіть свого життя.

Любіть Україну палко і незборимо! Але не тільки природні багатства хай радують вашу душу. Пам’ятайте, що ви прийшли на цю землю, щоб не лише милуватися красою цієї щедрої землі. Ви прийшли, щоб примножувати її красу, її природні багатства, піднімати економіку, множити матеріальні і духовні скарби українського народу.

Любіть українську мову, як джерело ваших духовних багатств, любіть українську пісню, як струни вашого натхнення, любіть народну творчість, бо вона вас врятує від історичного забуття і моральної тліні.

Ви прийшли, щоб кожен з вас мав задоволення тут жити і творити для цієї землі, для рідного народу. Бо ви є його часточка, його небесна зоря, його невичерпна мудрість. Ви прийшли, щоб своєю працею примножувати добробут всіх, хто живе на нашій землі, робити багатшими кожного з нас.

Тільки від вашої праці, від вашої мудрості, від вашої душевної краси залежить благополуччя і щастя всіх українців.

Будьте горді за Україну, за її народ, за свій рід, як і за самих себе. Будьте щасливими в праці, будьте щасливими в доброті, будьте щасливими в дружбі.

Хай могутньою, вічною і неділимою, щасливою і заможною, добродійною і щедрою буде Україна і ви будете вічними в ній!

олодимир ГОНЧАРЕНКО ЧЕРВОНИЙ КРАЙ!

Володимир ГОНЧАРЕНКО
ЧЕРВОНИЙ КРАЙ!

ЧЕРВОНИЙ КУТ – селище Христинівського району. Перші поселенці тут з’явилися в третій чверті 19 століття  після реформи 1861 року. Багато сімей почали переселятися на відруби., тобто на ті наділи, які їм припали після розподілу і викупу частини панських земель. Утворився хутір. Прекрасний куточок – так називали новозабудоване поселення. У 20-х роках минулого століття під час українського ренесансу назва українізувалася і вже за радянського часу цей куток почали називати офіційно „Червоний Кут”.

ЧЕРВОНОГІРКА – село Чорнобаївського району. Засноване село в середині 19 століття. На початку заснування цього поселення, на цій місцевості навесні зацвітало багато червоних квітів і гірка ставала червоною. Ці квіти були гарними медоносами, а тому тут ставили свої пасіки бджолярі.

Тож, коли хтось збирався весною вивозити пасіку, він говорив: „Повезу бджілок на красну гірку”. З часом тут почали селитися люди. Спочатку забудувався один пасічник, потім інші люди будувалися навколо. Так утворився хутір, а потім і село, яке називалося Красною гіркою, що в перекладі українською мовою почало називатися як Червоногірка.

Володимир ГОНЧАРЕНКО ВПЕРЕД, БРАТИ!

Володимир ГОНЧАРЕНКО
ВПЕРЕД, БРАТИ!

ЧЕРВОНЕ – селище Смілянського району. Засноване у 19 столітті. Розташоване поблизу річки Гнилий Ташлик. Червоний колір наш народ полюбляє, бо це яскравий, виразний, пломінкий, гарячий  колір. Тож і назви своїм поселенням часто дає „червоні”, гарні.

Палає серце,

Червоніє совість

За зраду тих,

Хто виміняв собі

Життя веселе

І душі святковість,

Що інші здобували в боротьбі.

ЧЕРВОНЕ – село Тальнівського району. Час заснування відносять на середину 19 століття. Неподалік від річки Гірський Тікич.

Назва села засвідчує те, що народ наш з могутньою своєю душею із споконвічною закоханістю в рідну природу, шукає утаємничену красу там, де живе, і  розташовує свої поселення у мальовничих місцях, де і дихати легко, і співати ніжно і трепетно, так, щоб дух захоплювало. І місця ті обожнює, називає їх прекрасними іменами.

При цьому фіксує на карті своєї історії, на карті свого буття імена справжніх героїв і подвижників, тих, хто вкладали свій розум і фізичну працю, щоб розквітав рідний край, щоб множилася краса наших золотих нив, щоб села були гарними і величавими.

І назви ці іноді дивовижні, утаємничені, в яких ховається принада нашої української душі, нашої мудрості. І кожен українець хоче приголубити кожну квітку, кожну стежину, поруч з якою виріс і не раз поколов свої ноги об життєві колючки. Але він ніколи не скаржився на свою долю, на свою участь у цьому житті. Для нього рідна земля була найсвятіша, найпрекрасніша – гарна, красна, червона. Ось чому червоніють на нашій карті такі села, яким і є наше село – Червоне.

У червоному платті,

Мов мак на долоні,

Намагається долю

Свою наздогнать.

А назустріч літа,

Як ошпарені коні,

Із майбутнього прудко

До неї біжать.

Володимир Гончаренко

ЧЕРВОНИЙ БРІД – селище Катеринопільського району. Розташоване неподалік р. Великої Висі, притоки р. Синюхи, за 30 км від районного центру та за 35 від залізничної станції Звенигородка.

Село забудоване у 18 столітті. Заснували його козаки Корсунського полку Жадан Гриценко та  Яхно Кисейко. Вони обзавелися сім’ями, господарством, пасіками. А навесні знову йшли до козацького війська.

Місцевий житель Омелян Сомик розповідає, що за переказами, козаки ці любили взимку ходити на полювання. Мали гарних мисливських собак. В цих місцях тоді було дуже багато  дичини. Особливо вовків, лисиць, борсуків, зайців.

Поодинці ходити на полювання було небезпечно. Але один з мисливців села, ризикнув піти на  полювання сам. Недовго він і бродив лісом. Натрапив на вовчу зграю. З переляку вибрався на дерево. Почав стріляти у вовків. Почули цю стрілянину сільські мисливці і швиденько пішли на виручку товаришеві.

Влучними пострілами  розігнали вони   вовчу зграю. Убитих звірів потягли мисливці додому. Тільки залишився кривавий, червоний  слід на снігу, де переходили річку мисливці. Так що брід, кудою тягли мислиці вовків, зачервонів від крові. З того часу люди почали називати той брід Червоним Бродом, а від нього назва перейшла і на селище. І стала ця назва доброю наукою для мисливців і як зарубка, як пам’ять про ту страшну і неприємну подію, яка могла обернутися трагедією для легковажної і безпечної людини, яка нехтує простими правилами обачності. Є й інше пояснення, що назва пішла від слова червоний в значенні гарний брід.

ЧЕРВОНИЙ КУТ – село Жашківського району. Розташоване на березі річки Гірського Тікичу, за 24 км на південний схід від районного центру та залізничної станції Жашків і автотраси Київ-Одеса.

Село відоме з 18 століття. 1896 року  в урочищі Березиному збудовано  цукровий завод, навколо якого виросло робітниче селище, що одержало назву Березине.

Нині жителі села займаються вирощенням зернових і технічних культур та м’ясо-молочним тваринництвом. Назву виводять від місця розташування – поблизу села річка робить гарний вигин, який місцеві жителі називають річковий кут.

Від того, що цей „кут” прекрасний, гарне місце його й називали „красний” кут, мальовничий куточок. В українській мові часто слово „красний”, в розумінні гарний, перекладають як червоний.

В 20-і роки минулого століття, коли почалося відродження  української мови, Красний (тобто „гарний”) Кут переклали як Червоний Кут. З того часу село й носить ймення Червоний Кут. З 1977 року об’єдналося з с. Заячківка.

Володимир ГОНЧАРЕНКО ГРЯДЕ ГОСПОДНІЙ РАЙ, ПОЛЮБИТЕ СВІЙ КРАЙ!

Володимир ГОНЧАРЕНКО
ГРЯДЕ ГОСПОДНІЙ РАЙ, ПОЛЮБИТЕ СВІЙ КРАЙ!

Прем’єр-міністру України

Яценюку А.П.

Постраждалі в кредитних спілках Черкаської області

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ

АРСЕНІЮ ПЕТРОВИЧУ!

Кредитні спілки – це трагедія українського народу. І Ви добре про це знаєте. Прийнявши Закон „Про кредитні спілки”, Верховна Рада України спровокувала наших громадян, зокрема пенсіонерів, інвалідів війни  та праці, дітей війни на те, щоб вони вклали свої заощадження у кредитні спілки. Їх на різних державних рівнях запевняли, що кредитні спілки стануть їхнім соціальним захистом. Люди й повірили.  А насправді для багатьох з них кредитні спілки стали могилою. Тільки на Черкащині через терзання та моральні травми померло понад 1000 членів кредитних спілок, а загалом по Україні ця цифра перевалила далеко за 5 тисяч. Фактично держава стала спільником шахрайського пограбування людей.

За 8 років, протягом яких ведуться слідчі дії, постраждалим не повернуто жодної копійки. Кошти громадян, які могли сприяти розвитку малого та середнього бізнесу, а відповідно і фінансовій стабільності держави, цинічно розкрадені. Спричинені колосальні збитки громадянам України і самій державі.

У своїй відповіді нам від 5 червня 2012 року Ви посилаєтесь на основоположні принципи Конституції України, де в ст.. 3 чітко прописано, що „Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. А також держава зобов’язується встановити винного і притягнути його до відповідальності, одночасно вживши заходи для забезпечення відшкодування шкоди”.

Також у статті 41  Конституції України закріплена непорушність прав приватної власності  громадян. У разі невиконання своїх обов’язків, держава цілком виправдано зобов’язується відшкодувати шкоду потерпілому.

Так, відповідно до статті 56 Конституції України та статті 1177 Цивільного кодексу України шкода, завдана майну фізичної особи  внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона  є неплатоспроможною”.

„У відповідності до п. 1 ст. 23 Закону України „Про кредитні спілки”, –  як підкреслюєте Ви у своїй відповіді від 5 червня 2012 року, – внески (вклади) членів кредитної спілки на депозитні рахунки, а також нарахування на такі кошти та пайові внески (проценти)  належать членам кредитної спілки на праві приватної власності”.

Відсутність майна та коштів на рахунках кредитних спілок унеможливлює повернення вкладів їх членам навіть шляхом примусового накладання відповідних судових рішень.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст  і спрямованість діяльності держави.

Умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюється Законом.

Чому ж за 25 років нашої незалежності влада України, в тому числі і нинішня за 2 роки свого перебування при владі, не спромоглася впровадити ці закони в життя і в такий спосіб захистити честь і гідність, недоторканість і безпеку, права і свободи українців?

Нова влада прийшла, щоб відновити справедливість, але поки що ніяк не відреагувала на наші запити і не прийняла до цього часу Закон, який би врегулював питання відшкодування постраждалим втрачених у кредитних спілках коштів і забезпечила законні права громадян України.

Кредитні спілки – це не тільки трагедія українського народу, це прямий геноцид проти українців.  Адже помирають тисячі людей, не маючи можливості лікуватися, бо в них шахраї з кредитних спілок украли гроші. І на захист українців у цій площині повинні виступити не тільки депутати Верховної Ради України, а й усі небайдужі люди, бо це питання і честі, і совісті всіх структур владти і всіх громадян України, бо сьогодні одні, а взавтра інші можуть стати жертвами шахраїв, авантюристів, злочинців. Тут повинен підключитися і Президент, і Прем’єр-міністр України, і всі, хто має громадянську совість і гідність.

Ми, постраждалі від злочину в кредитних спілках, просимо від імені 40 тисяч постраждалих у кредитних спілках пенсіонерів, інвалідів війни та праці, дітей війни, малозабезпечених верств населення підготувати і внести на розгляд Верховної Ради України Закон, який би на законодавчому рівні визначив механізми відшкодування державою шкоди завданої майну фізичної особи неплатоспроможною особою і в такий спосіб забезпечити життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку, права і свободи громадян України. А також вирішити питання захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів, ефективного поновлення їх прав, своєчасного відшкодування шкоди, заподіяної вчиненим злочином і притягнення до відповідальності злочинців.

За дорученням 40 тисяч постраждалих

у кредитних спілках Черкащини

В.А. Гончаренко

6 жовтня 2015 року